Не так давно читателям был представлен весьма самобытный автор по имени Степан Галь. Публикуя
первую подборку его произведений, я высказал мысль о том, что Галь – это литературный голос вполне определённого… нет, даже не поколения, а
скорее душевного состояния. Поэт, пусть и начинающий, ярко отразил состояние ума и духа тех украинских граждан, кто в страшных
снах видит Путина, под балалайку танцующего на Майдане, а в светлых грёзах – доброго дедушку Бандеру, кормящего с рук брюссельского
мальчика в окружении европейских братьев пяти (или шести) полов и ориентаций.
И вот, новый цикл творений Степана Галя. И тоже, на мой взгляд, очень характерный. Он отражает
сдвиги в сознании (и ещё более в подсознании) тех самых любителей брюссельских грёз. Говоря о сдвигах, рискну осторожно употребить
слово «кризис». Во всяком случае, проблески сомнений, страхов (а вдруг наше дело не совсем правое?) в стихах явно угадываются.
И это даёт основание… нет, не для надежды. Но для робкого упования на то, что надежда когда-нибудь
появится там, где ей, казалось бы, нет уже никакого места.
ПІРОВА ПЕРЕМОГА
Учора зранку, як прокинулась земля,
Почав я у собі вбивати москаля.
А разом з ним вбивав та рвав мов звір
Треклятий «Рускій мір»,
Бо залишки отого «міра»
Душа іще несла
Немов забруднена квартира.
О! Боротьба була така важка!
Москаль тримавсь і «мір» кусавсь,
Вмирать обидва не хотіли,
Бо їм у серці у моєму жить кортіло.
Та після героїчних спроб
Прийшла до мене перемога –
Забив та викинув (туди їм і дорога).
А що ж залишилось?
Лишився тільки жлоб
Нахабний, темний, повний злоби.
І навіть і не жлоб, а так…
Маленький жлобик.
Что это, если не намёк на разочарование? Если не вспышка рефлексии, совершенно не понятно откуда
взявшейся. В конце концов, если не саморазоблачение. И всё же Степан Галь, в одном из своих откровений назвавший себя «поет-антимоскаль»,
пытается, как за спасательный круг, ухватиться за любимую тему и привычную идеологию. Правда, разумного обоснования своей
«москалефобии» он привести не способен. В чём сам и признаётся в финале стихотворения.
ФАЛЬШИВИЙ РОДИЧ
От, кажуть, нам Росія – брат.
Чи там, сестра.
То казочка стара, і нам давно пора
Сказати: «Ні,
Таких братів ми бачили в труні».
Бо завтра і яка-небудь Камбоджа
Прийде та скаже: «Ось яка я гожа,
Я вам – кума!».
І так у родичі налізуть задарма
І Конго, і Бахрейн, і Гваделупа.
Щоправда, краще цілувати в дупу
Якогось свата на плантації батату,
Ніж мати туляка за свояка.
Ну, що в нас спільного з обличчя чи спиною?
Хіба що він так само гуманоїд?
Та факт цей, Господи прости,
Ще, ой, як важко буде довести.
За що, спитаєте, давлю його як тлю?
А просто… не люблю.
Иррациональность, импульсивность, присущие любому поэту, у Галя просто хлещут через край. Вот,
какие неожиданные строки роняет он вдруг, вопреки внешней политике нашей державы и программе радикальной «Партії Народу»,
в членах которой по-прежнему состоит.
ЖАХ І СТРАХ
Прокинувсь! Темно наче в сраці я!
Невже вступили ми з ЄС в Асоціацію?!
Моральные муки вызывает у поэта и нынешняя объединённая оппозиция. Возможно, как максималист,
Степан Галь требует от себя слишком многого – подлинной, горячей любви к трём оппозиционным лидерам. И всё же такое стремление
быть до конца последовательным (и умом, и сердцем) не может не вызывать уважения и…сострадания.
СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ПАТРІОТА
Весь день без жалю бив себе по пиці я:
«Чому? Чому так слабо любиш опозицію?!
Чого тобі ще треба, ідіоте?
Там три вожді, всі ніби патріоти –
Боксер, уролог, бувший спікер –
Люби! Люби!». І знов собі у пику
Я пхав потрійний їх портрет.
«Ти що, падлюко, не віриш в інтернет?
Тоді каналу 5-го послухай,
Це люди спільної мети, одного духу!
І в дусі тому злились-переплелись
Спортивний запах роздягальні
І аромат медичної приймальні,
І від парфуму модного амбре».
Та в серці хтось мені шепоче:
«Ой, не бре! Мене ця пропаганда не бере,
Не можу вже нікого цілувати,
А навіть навпаки,
Хоч бий мене, хоч вбий,
Але розклад такий:
Пусти! Пусти скоріше поблювати!»
Однажды поддавшись искушению, Cтепан Галь уже готов едко иронизировать и по поводу новых слов
и выражений современного украинского языка.
НАПИС У СЛОВНИКУ
Якщо платитимуть готівкою,
Я рідну маму зватиму «автівкою»…
После такого уже кажется вполне закономерной попытка посягнуть на сокровенное. И даже сакральное.
ВИПАДОК У МУЗЕЇ
В недільний день мені везе,
І, мабуть, не дарма.
«Я поведу тебе в музей», –
Сказала раз кума.
Вдягнувся гарно, не як чмо,
І ось через Майдан
До Мавзолею ідемо,
Де вождь лежить СТЕПАН.
А люди там такі, як я,
Ідуть тихенько в ряд,
І все життя того вождя
Неначе експонат.
Ось дім, де змалечку гасав,
А от вітальний лист,
Що він до Гітлера писав
Від українських міст.
Там схрон і «шмайсер», з газом піч
І зашморг ворогам,
І кожна пляма, кожна річ
Свята і дорога.
Народ пишається, дивлюсь,
Пишається кума,
А в мене гордості чомусь
Нема! Нема! Нема!
На серці холод наче вмер,
І десь співає хор:
«Це кровосос і людожер,
Потвора із потвор!».
Злякався я таких думок –
Чи ж я не патріот?
І раптом лікар: «Хай, дружок,
Не бійсь, ти не урод.
Не зрадник, ноу! Вір братам
(А поруч десять пик)
У тебе, дарлінг, збій програм».
І дивний лікар зник.
А двадцять рук мене ведуть
Униз кудись в підвал,
А там стоїть смердюча муть,
Багно чи сон-трава,
У чорнім чані. І мені
У мозок і до вух
Оте вливають, щоб в багні
Зростав, міцнів мій дух.
І він міцніє і зроста
(Хоч запах й досі є)
Картина світу знов проста,
Бринить життя моє!
Я знов іду мов на парад
З кумою залюбки,
І кожний кат, і кожний гад
Мені такий близький!
І кров – не кров, І смерть – не смерть,
Шакали знов святі…
Земляк! Як розум – шкереберть,
Думки пішли не ті,
То збій програм, сам не лікуй,
В Європі є «специ».
Виймають душу будь-яку
Духовнії отці,
Свідомість та моральний стан –
Все виправлять, як слід.
З музею, де лежав СТЕПАН,
Я повертавсь у світ.
І вже не мучила журба,
Але на дні душі,
Хоч хор співав: «Ганьба! Ганьба!»,
А холод залишивсь.
Смертельний холод обіймав,
І з тої сон-трави
Як мертві йшли брати, кума,
Та й сам я… труп живий.
Похоже, поэт иногда теряется и даже пугается от написанного им. А иначе, как объяснить подобное
размышление?
ЗАГАДКА
Родився я в Галичині.
Вгадай, розумний я чи ні?
І долгожданное вступление в ЕС опять ставится под сомнение. Причём опять с употреблением ненормативной
лексики, за которую я вынужден просить прощения у читателя.
ЖАХ І СТРАХ № 2
Я бачив сон, що від Карпат і до Уралу
Лише ми з Галею – останні натурали,
А інші всі мільйони – то педрила.
В колготках йдуть на нас!
Ось оточили!
Регочуть розмальованії рила…
Прокинувсь і подумав:
«Бачив в сраці я
З європами такі асоціації!»
Завершить публикацию хочется думой, написанной довольно талантливо. Некоторые мои знакомые
усмотрели здесь глубоко скрытые указания на известную даму-депутата, которая разъезжает с лекциями о вопросах языкознания.
Ох, уж эти конспирологи! Давайте больше думать о поэзии, чем о депутатах. А какие-либо совпадения несущественны.
ДУМА ПРО ЯРИНУ
Де схилилася калина,
Де дніпрові води,
Іде собі сиротина,
Дівчина Ярина.
Мала колись вроду,
Мала колись долю,
А тепер, убога,
Мов сліпа іде край дороги,
Та зітха від болю.
Щось шепоче: «Промову…
Дозвольте сказать промову
Про мову…»
Що тобі, голубко? Що тобі, дівчино?
В чому горя причина?
Чом ти ходиш край дороги
Неначе причинна*?
Чи ворожка поробила, чи може…
Мовчить бідна Ярина,
Що була колись гожа,
А тепер сиротина безвинна.
Та ми знаєм, та розкажем.
Не в тому причина,
Що ворожка вчинила.
Не ворожка, а ворожа
Тут діяла сила.
Одне слово – полюбила,
Полюбила Ярина
Хлопця молодого,
Із столиці, городського.
Якось йдуть вони в купочці
Через Дніпро по мосту,
А той хлопець і каже:
«Приходь, Ярино, до мене в гості.
Покажу тебе татові та мамі».
Зраділа голубка, прибігла додому
У щасливій нестямі.
Готуватися стала,
Книжок перечитала чимало.
Грушевського твори
Туди й назад по два рази,
Статей Петлюриних гори.
І виписала звідти
Найбільш дотепнії фрази.
Вивчила напам’ять
Славний шлях Мазепи Івана.
І пішла молода, рум’яна
Туди, де жив коханий.
А там! А там, і згадувать страшно,
Що бачить Ярина!
По стінах картини
Та портрети Тургенєва, Лєрмонто̀ва,
Та царські особи – Павло, Катерина.
Та й самі мама й тато
А ні звуку про Європу чи про НАТО.
А тільки через слово: «Нєпрємєнно»,
«Отмєнно» і навіть «всєнєпрємєнно».
І він, голуб коханий, туди ж:
«Мамочка, а пазвольтє мнє чашечку чаю…».
Бідна, бідна Ярина!
Отаке жахливе стрічає.
Потрапила сиротина
Немов до полону
У п’яту колону!
А ті, хазяї, сидять собі, теревенять
Про Достоєвського, Данілєвського,
«Пєрєдвіжніков», «оскорбльонних-уніженних»,
Чай свій ворожий п’ють.
І в якусь лиху хвилину
Чує наша Ярина
Дивнеє слово – «отнюдь».
Мов набат, мов дзвін
Вдарило у свідомість: «Отнюдь!».
Захиталася убога,
Та й поплила край дороги.
Нічого не бачить,
Нічого їй, бідній, не чуть,
Тільки одне кляте «отнюдь».
З тої пори ходить сердешна Ярина,
По селах та містах.
Усюди, як бачить калину,
Зупиниться, стоїть у сльозах…
Отак-то!
Кохайтеся, молодії,
Кохайтесь, така ваша природа,
Тут усе по закону.
Та не кохайтеся, голубки,
Із парубками п’ятиколонними!
Бо втратите вроду
Через Рахманінова та Скрябіна,
Та той «Мір іскусства».
Таке в житті бува часто-густо.
А що ж із нашою сиротиною?
Бідною Яриною?
І досі мандрує Україною.
То в Донецьку шахтарям,
То в Одесі морякам
Чи то лекцію хоче прочитать,
Чи сказати промову.
Щось лопоче про мову,
Про підриви основи.
Слова летять мов полова,
Ніхто не слуха бідної Ярини,
Бо воно ж причинне…
Одним словом,
Через ворожії чари
Не зовсім воно здорове.
Ну, что ж, определённые кризисные явления Степан Галь, безусловно, уловил. А кризис часто предшествует
излечению от болезни. Будем же надеяться на полное выздоровление поэта и его единомышленников.
Ян Таксюр,
специально для alternatio.org
___________________________
* Причинна – девушка, ставшая жертвой враждебных чар, ворожбы.
http://alternatio.org/articles/literature/item/8444-%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD-%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%8C-%D0%B8-%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D1%81-%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%84%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D0%B8
Комментариев нет:
Отправить комментарий